Новини

Польсько-британсько-український фільм «Містер Джонс» увійшов до лонг-листа номінантів на премію Європейської кіноакадемії. Остаточний список претендентів на нагороду стане відомим 9 листопада.

Усього у переліку номінантів на «європейський оскар» 46 стрічок, зокрема ще один український фільм режисера Нарімана Алієва «Додому».

В основу історичної драми Агнєшки Холланд «Містер Джонс» покладено реальну історію британського журналіста Гарета Джонса, який у 1933 році вирушив до СРСР. Він хотів розповісти світові правду про злочини сталінського режиму і, зокрема, про Голодомор в Україні. Однак західні політики вирішили не брати до уваги незручну для них правду, а авторитетні видання не публікували його репортажі. Статті, які Гарет Джонс написав під час своєї подорожі Україною в ті роки, з часом надихнули Джорджа Оруелла на створення роману «Скотний двір».

Американська компанія Samuel Goldwyn Films викупила права на показ фільму про Голодомор «Ціна правди» у Північній Америці.

Оригінальна назва історичної драми від режисерки Аґнєшка Холланд— «Містер Джонс». Стрічка розповідає про британського журналіста Ґарета Джонса.

Фільм ґрунтується не реальних подіях: у 1933 році журналіст Гарет Джонс побував у Радянському Союзі, де збирав інформацію про злочини сталінського режиму, зокрема про Голодомор. Однак авторитетні західні видання у той час не публікували його матеріали.

Кіно знімали спільними зусиллями українці, британці та поляки.

Прем’єра стрічки «Ціна правди» відбулася на Берлінському кінофестивалі в лютому 2019 року. В український прокат фільм вийде 28 листопада. У Польші прем’єра запланована на кінець жовтня.

Окрім того фільм вийде у прокаті в Іспанії, Австралії та Новій Зеландії, Японії, Індії, Греції, Португалії, скандинавських країнах та на Середньому Сході.

---

Цьогорічний Книжковий Арсенал став платформою для панельної дискусії, присвяченої світу постправди, а також Ґарету Джонсу — першому іноземному журналістові, який під своїм ім’ям писав про Голодомор в Україні 1932–1933 років. Ці дві теми тісно пов’язані: в епоху тоталітарних режимів та глобального замовчування Ґарет Джонс із ризиком для життя добував і поширював факти — які і належить журналістові.

Студія Kinorob разом з Інститутом журналістики КНУ імені Тараса Шевченка підписали Меморандум про співпрацю, за яким реалізовують соціально-просвітницький проект із популяризації Ґарета Джонса та його внеску в поширення правди про Голодомор, а також сприянні визнанню Голодомору геноцидом українського народу. Історію Ґарета Джонса розкаже біографічний фільм, який вийде на українські екрани в листопаді. Розмову про постправдний світ та місце людини в ньому переказуємо ми.

Коли правда набуває виміру людини

Ґарет Джонс — постать, за якою ходить правда. 1932 року цей британець писав про голод в Україні. Звичайно, він був не єдиний, хто це робив — англійський журналіст Малколм Маґґерідж теж писав про Голодомор, під чужим ім’ям, — але Ґарет перший з іноземних журналістів зробив це неанонімно.

1932 року американський журналіст Волтер Дюранті отримав Пулітцерівську премію від «Нью-Йорк таймз» за матеріали із запереченням Голодомору в Україні. Він та весь корпус іноземних журналістів у СРСР (багато хто під тиском) розгорнули масштабну дискредитаційну кампанію проти Ґарета. Маґґерідж за це назвав Дюранті «найбільшим брехуном».

У 1935-му, за день до того, як йому виповнилося 30 років, Ґарета Джонса було вбито.

---

Минуло чимало часу, і правда почала стукатись до людей. Про Ґарета Джонса зрідка почали писати науковці, преса, зокрема газета «День». Фільм про нього від польської режисерки Аґнєшки Голланд незабаром вийде на українські екрани. Тож постать Ґарет Джонса, постать, за якою ходить правда, дедалі глибше пускає коріння в український дискурс. Що таке постправда? Як жити у світі постправди та фейкування?

Що таке постправда?

Кажуть, у світі було б не так багато проблем, якби люди домовилися про значення слів, — тож як трактують слово «постправда»? Оксфордський словник назвав «постправду» словом 2016 року і визначив його як «обставини, за яких факти менш важливі для формування громадської думки, аніж емоції чи переконання». Постправда — це дуже розмита грань між тим, що є правда, а що ілюзія.

Ми живемо в світі інформаційного перенасичення, яка грає з нами поганий жарт. Ми не перевіряємо інформацію, хоча маємо можливість. Одна американська дослідниця раніше казала: «Якщо я дивлюся “Фокс Ньюз”, то знаю, що можу ввімкнути “Сі-Ен-Ен” і подивитися, де мене обдурюють», однак зараз кожен із нас живе в інформаційній бульбашці. Ми багато черпаємо із соціальних мереж. Два роки тому у Массачусетському інституті провели дуже дороге дослідження, яке показало: негативна фейкова інформація поширюється в шість разів швидше, ніж інформація правдива. Для того, щоб поширити правдиву інформацію, потрібно значно більше ресурсів і значно більше часу. Фейсбук долучився до цього проекту: спеціальні люди ставили біля сумнівних постів трикутничок зі знаком оклику, який означав, що ця інформація вартує перевірки. Однак користувачі стали поширювати цю інформацію ще швидше. Чому люди кидаються на ці «смажені» факти? Чому ми зараз так багато говоримо про постправду? Бо якщо раніше написання матеріалу було питанням журналістської етики, то нині кожен з нас став автором і кожен може отримати свою хвилину слави.

---

…негативна фейкова інформація поширюється в шість разів швидше, ніж інформація правдива. Для того, щоб поширити правдиву інформацію, потрібно значно більше ресурсів і значно більше часу.

Лідія Смола

---

Дослідники кажуть, що сучасний світ надміру зосереджений на постаті людини — а не на суспільстві в цілому. І ця увага до людини, постійні розмови про її незалежність, її потреби, її автономність має зворотний бік. Наша незалежність і самостійність призводить до того, що нас охоплює страх і тривога: ми не відчуваємо, що хтось із нами є поряд — ми ж одні, ми так себе подаємо цьому світу. Через відчуття цієї непевності призводить кожен з нас починає звертатися у свій маленький світ, у свою бульбашку. Навіть тоді, коли ми бачимо, що людина говорить неправду, — чи це журналіст, чи це політик, — ми приймаємо цю неправду.

Умберто Еко сказав: «Світ ділитиметься на людей телевізору та людей інтернету. Люди телевізору приречені, бо вони чують лише один варіант. Люди інтернету ще мають шанс. Але переможуть тільки ті, які ще будуть читати книжки».

Які загрози? Як боротися?

Постправда була популярна завжди. Люди завжди краще сприймали метаісторії, ніж історії. Історія — це грубі книжки, де треба посилатися на джерела, а метаісторія  — це те, що людина відчуває у своєму серці. Якщо фейк поданий як яскравий кросмедійний продукт, то він сприйматиметься краще, ніж правдива інформація у традиційних форматах.

Рік чи два тому із 39 телевізійних каналів України, які називають себе загальнонаціональними, 36 не окупали своєї комерційності рекламою і були збиткові, інакше кажучи — дотаційні. Це означає, що там не можуть діяти, в сучасному сенсі, професійні та етичні стандарти журналістики.

Які загрози несе світ постправди?

1. Спокуса простих рішень.

2. Сповзання до тоталітаризму.

3. Розпорошення цивілізації на щось подібне до міст-держав.

4. Некерованість та хаотичність.

5. Загроза відмирання інституту держави і перехід до формату таких собі горизонтальних зв’язків — немає людей, які можуть взяти на себе відповідальність, немає можливості розв’язувати глобальні проблеми.

Як боротися із постправдою?

1. Медіаграмотність і одомашнення новин. Усі важливі новини починаються вдома — і такі новини можна легко перевірити.

2. Прозорість питання власності вже є. Тому час робити наступний крок — прозорість редакційних бюджетів. Це означає, що і пересічний глядач, і регулятор, може бачити, чи це дійсно комерційний телеканал, який не має потреби в дотаціях, бо заробляє на рекламі, чи це є дотаційний політичний бізнесовий проект, який не стосується журналістської діяльності. Інформаційна епоха закінчилась, так само як колись закінчилась кам’яна доба (і не тому, що закінчилось каміння). На зміну прийшла епоха комунікацій.

Емоції як пропагандистський капітал

У StopFake ми не лише збираємо та спростовуємо неправдиву інформацію: до цього проекту дотичні журналісти, аналітики і перекладачі, які допомагають нам збирати і просувати ці матеріали у світ. Ми вважаємо це своєрідним аналітичним хабом. Аналізуючи ці матеріали, ми маємо архів — надзвичайно цінний для нас. Це архів-підтвердження інформаційних злочинів, які чинила російська пропаганда.

Цей архів ми намагаємося аналізувати з погляду наративів, пропагандистських тематик, які просувала Росія протягом цих п’яти років. Що це за наративи? Ви їх всі знаєте: «Україна — фашистська держава», «незаконне захоплення влади у 2014 році», «неефективність української влади» — де говорилося поперемінно і про її «слабкість», і про її «жорсткість» тощо.

Нашій команді в цьому році стало надзвичайно прикро бачити, як ці наративи з’явилися в нас.

• 

• 

• 

• 

Пропаганду дійсно важко беземоційно сканувати та оцінювати. Ми всі живі люди, ми сприймаємо інформацію крізь призму своєї особистості, своєї ментальності, освіти та культури. Відповідно для того, щоб інформація до нас «зайшла», вона має провокувати емоцію. Фізіологічно, коли в нас вмикається emotio, ratio вимикається. Будь-яка пропагандистська новина містить в собі цей емоційний елемент — для того, щоб не треба було думати. «Розіп’ятий хлопчик», гучні фотофейки з бідними дітьми, які ходять по Донбасу — це все спершу зачіпає. І тільки потім ми починаємо аналізувати: це, можливо, колаж, фото не того року, не того місця… Це вже потім. Спочатку ми реагуємо як люди.

---

Відповідно для того, щоб інформація до нас «зайшла», вона має провокувати емоцію. Фізіологічно, коли в нас вмикається emotio, ratio вимикається.

Вікторія Романюк

---

Інформаційні бульбашки працюють на пропаганду. Ми не хочемо пускати до себе персонажів, які нас критикують, чиї думки не відповідають нашим думкам. Соціальні мережі дають нам дуже зручну можливість побудувати таку інформаційну бульбашку, а пропагандистам — ці бульбашки проаналізувати, просегментувати, виокремити. Повторюсь, що останні півроку подібно до російських наративів діють українські медіа: за принципом «хтось десь поганий, а ми тут хороші». І це є наша найбільша біда, але це не є наша особливість — це особливість нашого світу. Нині — час історій, час багатовекторних історій. Одначе треба пам’ятати, що вони — штучні.