Завданням студентів було підготувати інтерв’ю з викладачами про початок війни.

Авторки: Анастасія Тернова та Анастасія Шевчук, студентки 1 курсу, дисципліна «Медіавиробництво: продукт»

Чи ви знаєте, як соціальні мережі можуть допомогти у волонтерській діяльності? А як під час повномасштабного вторгнення організувати медіа із нічого? А про громаду Русанівки чули? Дізнайтеся про все це в інтерв‘ю із завідувачкою кафедри мультимедійних технологій і медіадизайну КНУ імені Тараса Шевченка, Вікторією Шевченко.

Подивіться, як викладачка інституту журналістики абсолютно відверто ділиться своїм досвідом, розповідаючи про пригоди під час нічного патрулювання та даючи поради щодо донатів на підтримку ЗСУ.

А ще, кожен охочий може зайти на сторінку у Facebook «Русанівка – Freedom Island», щоб побачити, як волонтери активно діють у медіа-просторі під час повномасштабного вторгнення. Відкрийте для себе нові горизонти волонтерської діяльності та долучайтеся до спільної справи!

Війна в очах волонтерки: Вікторія Шевченко про гуманітарну місію

–  Як нам відомо, ви займалися волонтерською діяльністю. Розкажіть, будь ласка, якою саме діяльністю ви займались?

–  З перших днів повномасштабного вторгнення це  була не волонтерська діяльність, а необхідність, відчуття того, що ти інакше не можеш. Я живу на Русанівці (це острів на лівому березі Дніпра), і оскільки цей острів компактний, а саме обмежений водою, каналами й містками, у нас дуже дружня громада “Русанівки”, де більшість один одного знає. І в перший же день повномасштабного вторгнення ми всією громадою зібралися і стали перегороджувати мости, почали рити окопи. Кожен допомагав, чим міг: хто зварював, хто на тракторі перевозив  бетонні блоки, хто готував їжу, хто на своїй машині розворзив. Ми всі мости перегородили і поставили блок-пости на двох автомобільних. Я взагалі думаю, що Русанівка була самим безпечним місцем з перших днів початку війни. Тому що до нас можна було заїхати тільки через міст, на якому стояв блокпост, де перевірялися документи. І тому, як ти знаходишся у себе на Русанівці, значить, що ти знаходишся у безпеці.

Від безладу до організації

–  Щодо моєї ролі, ми з нашою громадою організували 23 лютого гуманітарний штаб, тому що у нас закрилися абсолютно всі магазини. Я знаю, що на правому березі можна було щось купити. У нас взагалі все закрилось і нічого ніде не можна було купити. Багато людей були в розпачі, не знали, куди дітися. Ми домовилися зі школою англійської мови, вони нам надали своє приміщення, і ми там приймали людей,  записували, кому потрібна допомога. А інші люди приносили щось: речі, продукти. Інші волонтери ходили по квартирам розносили продукти. У тій групі я кілька днів працювала  цілодобово. Важко сказати по днях, тому що я взагалі додому не приходила.

Паралельно з цим, у нас організувалося цілодобове чергування на блокпостах і патрулювання вулиць. Важливо було організувати патрулі, годування людей, їх координацію, через що я була постійно на зв’язку. В мене було два телефони, які не вимикалися. У нас багато ресторанів на Русанівці, частина просто позакривалися та зникли. А деякі віддали всі продукти, що там були,  готували їжу і годували кілька разів на день хлопців на постах. Одні робили піцу, інші – гарячі обіди. Наприклад, мережа швидкого харчування «Ситий тато» регулярно готували їжу, а ми розвозили цю їжу по блокпостам для наших хлопців. Також організовувалися жінки в приміщенні ОСББ, зробили кухню і самі готували їжу для того, щоб розвозити. Ну, у нас громада насправді дуже класна. Про нас в квітні навіть стаття була https://nv.ua/ukr/kyiv/rusanivka-yak-meshkanci-kiyeva-samoorganizovuyutsya-dlya-oboroni-foto-novini-kiyeva-50231267.html

Нічний патруль та боротьба з наркоманією

–  На третій день війни у нас організовувалися озброєні патрулі. У нас на Русанівці живе Георгій Учайкін, голова Української асоціації власників зброї. Георгій підтягнув багато своїх людей з асоціації, які допомагали організовувати, вчили людей користуватися зброєю, щоб не сталося неприємностей. Бо ніхто із нас до цього не стикався зі зброєю. Звісно, ми співпрацювали з поліцією, про всі затримання відразу повідомляли і передавали затриманих в поліцію.

Через деякий час в нас стали працювати паралельно гуманітарний і військовий штаби. Я перейшла у військовий, він знаходився у готелі «Славутич». Готель недобудований, тому ми в ньому організували свої приміщення. Зараз про все це можна говорити, тоді це було потайки. В нас  були денні та нічні патрулі, хлопці відпочивали і їли в нашому штабі. Тоді була запроваджена комендантська година. Наші патрулі чергували, затримували порушників, яких було чимало в перші дні. А ще вночі на березі  Дніпра наркомани шукали свої закладки. Наші патрулі виловлювали тих наркоманів у комендантську годину, не відпускали до ранку, а щоб вони не сумували – то рили окопи. Ми ж не мали права затримувати, бо ми ж не поліція. А блок-пости цілодобово укріплювалися. І через певний час наркомани вже боялися заходити на наш острів.

Блок-пост на мосту біля готелю «Славутич»

Пізніше, коли росіян вигнали з Київської області, наш гуманітарний штаб став розвозити  продукти та речі у звільнені села, допомагали розбирати зруйновані будівлі, тому що там була дуже жахлива ситуація.

Досвід протистояння важким часам

–  Що стосується перших днів війни, мені емоційно було найбільш боляче  за старих людей, які позалишалися одні. Наприклад, на моєму поверсі залишилась одна бабуся. При тому, що я не знала, що вона там є. В один день я виходжу з ліфта, а вона миє підлогу і каже: «Боже, мені так страшно. Нікого нема, тому я вирішила, що я хоча б тут помию, хоч щось корисне зроблю». І насправді кожна людина робила щось, що вміла, щоб бути корисною. Я думаю, що більшість з нас не зійшли з глузду в перші дні, тому що відчували, що якщо я хоч якось можу допомогти, значить ми вистоїмо і все буде добре.

Якщо говорити про Київ, я абсолютно впевнена, що не треба було виїжджати з міста. Бо є дуже тісний зв’язок людей і міста. Людина бере енергію в міста, а місто живе завдяки енергії своїх людей. Якщо люди виїхали з міста, немає що захищати. Пусті стіни, пусті райони, нащо за них боротися? Саме тому, я вважаю, що Київ вистояв завдяки енергії та силі наших людей.

Ну ось я взагалі вдома не ночувала, бо мені було страшно, навкруги все гриміло. А на блокпостах було нормально. Я десь два тижні точно прожила на  цих блокпостах чи у штабі. Там мені було дуже зручно, бо всі свої. І ти можеш покладатися на людей, з якими ти поряд.

Як з нічого організувати медіа

–  В нашому військовому штабі ми організували  інформаційну підтримку людей, я і двоє хлопців. Ми на фейсбуці й телеграмі робили по 3-4 повідомлення щодня. Телеграм канал у нас був для спілкування людей, люди повідомляли про порушників комендантської години, мерехтіння вогників у вікні, людей на даху, дрони, що залітали і щось видивлялись.

Зранку всі небайдужі люди оббігали всі магазини, перукарні, аптеки … (які спочатку були закриті, але поступово стали відкриватися) і десь о десятій ранку повідомляли, що і де працює. Я кожен ранок збирала ці дані й публікувала у соціальних мережах, де можна дістати медикаменти, їжу та інші необхідні речі. Також публікувала інформацію про волонтерські організації, де вони роздають речі, харчі й так далі. В середині дня було кілька статей про те, що відбувається в Києві і країні взагалі. А щовечора було найвіповідальніше завдання: обдзвонити всі наші пости і мобільні групи та зібрати інформацію про події за день: кого затримали, які були порушення, вночі що відбувалось. І  така регулярність, інформаційна підтримка була важлива для людей, надавала впевненості. Навіть ті люди, які залишилися одні, відчували себе більш захищеними, знали, що відбувається, і що є куди звернутися, якщо щось трапиться, потрібна допомога.

В мене був один телефон цілодобово, на який всі могли зателефонувати і сказати, що, наприклад, ось там на даху хтось ходить. І ми одразу перевіряли і публікували відповідь у відкритий доступ, щоб всі бачили, що район захищений. І ця єдність, впевненість, це насправді надзвичайно важливо. І, власне, це мій такий досвід, як із нічого організувати медіа.

Потім ми зробили сторінку у Фейсбуці «Русанівка – Freedom Island», де публікували рубрику  «Герой Русанівки» https://www.facebook.com/RusanivkaFI (зайдіть, почитайте!), ми розповідали про тих, хто став на захист України і свого района, брали інтерв’ю у  звичайних людей (кухар, волонтерка, лікар, айтішнік), які розповідали про те, як допомагають боронити Україну, знайшли своє місце під час важких подій вторгнення росії. І ця рубрика користувалась популярністю, люди впізнавали своїх однокласників, сусідів, пишались нашою громадою. Насправді в мене з лютого по травень не було жодного вільного дня. Це надзвичайно виснажливо, але ти продовжуєш своє діло, тому що розумієш, що ніхто інший не зробить це за тебе. Я в групах з першого дня війни все під своїм ім’ям публікувала і мені казали: «Ти що не розумієш? Якщо зайдуть росіяни, то тебе першу вб’ють» Ну бо я ж під своїм ім’ям і відомо де я живу. Я кажу: «Ну якщо вони зайдуть, то може мені й жити не треба».

–  Як змінювався ваш емоційний стан в перші дні повномасштабного вторгнення?

–  Емоційний стан був такий, що ти заведений і ти не спиш, не їсиш. Ти просто розумієш, що є багато справ і їх треба робити. Поки я бігаю, поки я щось роблю – у нас все буде гаразд. Розпачу і страху ніякого не було. Наприклад, коли ми сиділи на набережній, пролетіла ракета і впала під міст, в воду (не розірвалась). Ми її провели поглядом, ну пролетіла то й пролетіла. Тобто, абсолютно страху не було. Ти просто постійно займаєш себе ділом.

–  Які поради ви б могли дати тим, хто також хоче почати допомагати, займатися волонтерською діяльністю.

–  По-перше, все потрібно робити за покликом серця. По-друге, допомагати лише тим, кого ви знаєте. Тобто не варто  перераховувати гроші просто так, тому що ви там десь побачили збір на допомогу ЗСУ. Я дуже негативно ставлюся до зборів не зрозуміло на що. Повинна бути конкретна бригада, конкретна частина, якій потрібен, наприклад, автомобіль. Ну тобто, є конкретна потреба і саме її треба виконувати. Наприклад, ось рік назад всі робили окопні свічки, вони не дуже-то і потрібні були, просто людям хотілось щось робити, бути потрібними. А так не треба, бо є чимало необхідних фронту речей.

З приводу того, як почати допомагати. Я вважаю, що кожен із нас повинен бути готовим до того, що доведеться йти на війну, ця війна нас не омине. Тому варто навчатися керувати дроном, вчитися куховарити, опанувати такмед, першу медичну допомогу. Треба розуміти свої можливості і знайти те, чим може бути корисним ЗСУ. Зрозуміло, що дівчат не кинуть на передову, але є величезна кількість роботи, яка необхідна. І поки люди будуть ховатися «Та я тут відсиджусь, хтось за мене зробить», війна не закінчиться. Вона не закінчиться і через рік. Вона може йти ще десять років, і це жахливо. І ми повинні це усвідомлювати. Не треба себе тішити, що через пів року у нас тут літачки полетять. На жаль, не полетять. Війна скінчиться, коли кожен буде готовий допомагати чим може, не обов’язково грошима. Можна ходити до військового шпиталя, просто розмовляти з пораненими, їх родичами, підтримувати, годувати хлопців, які самостійно не можуть їсти. А можна організувати в своєму будинку пункт, куди люди будуть приносити одяг або ліки. Завжди можна з’ясувати кому що потрібно. Кожен може прийти у шпиталь чи пункт переселенців і запитати, що потрібно на зараз.

Наближаємо перемогу кожен на своєму місці, Україна – наша рідна земля і ми її захистимо, ми переможемо!

Інтерв’юєрки: Анастасія Тернова, Анастасія Шевчук

Респондент: Вікторія Шевченко.

Артем Захарченко — журналіст, письменник, науковець, аналітик, засновник волонтерської організації та батько трьох дітей. Стільки різних сторін в одній особистості. Під час нашої розмови Артем розповів про створення «CAT-UA», вплив російської пропаганди, залучення дітей до новин та плани на майбутнє.

Автори: Альбіна Солдатенко, Олег Ступень

«Ми сторожові коти української комунікації»

— 24 лютого 2022 року ви заснували волонтерську організацію “CAT-UA”, яка згодом перетворилась на громадську організацію. Чому ви вирішили допомагати Україні саме в такий спосіб та за якими критеріями ви зібрали свою команду?

— Тому що я це міг і знав, що це треба і що за мене це ніхто не зробить. З соцмереж, різних джерел, медіакомунікації загалом можна зібрати дуже багато інформації. Ми опитали органи, яким це може бути потрібно, запропонували кілька варіантів, які могли б допомогти. Зібрали чудову команду — в основному це були люди, з якими я працював упродовж багатьох років. Коли потрібно було швидко знайти людей, які готові допомагати,  то перш за все звернувся до знайомих і вони відгукнулися,  адже багато хто шукав як допомогти в цей скрутний для країни час. Ось так і склалася дуже міцна, а головне — вмотивована  команда.

— Російсько-українська війна триває з 2014 року. Ви як журналіст та аналітик можете охарактеризувати поетапно зміни в самій російській пропаганді та її вплив на увесь світ, зокрема на українське суспільство. Які це зміни та чи є ще щось, що вони використовують вже 10 років?

— Російська пропаганда дійсно пережила кілька етапів. Спочатку росіяни беззастережно брехали, користуючись тим, що в 2014 році у світі не було інших джерел інформації про Україну. При тому вони намагалися впливати на Україну через свої звичні канали. В майбутньому ситуація набирала обертів, аж до 2016 року, коли, власне, посилювалася ефектами Brexit та виборів Дональда Трампа, і саме в той момент весь світ прокинувся та почав наздоганяти Україну. Створював та популяризував фактчекінг, виходячи з цього пропаганда почала адаптуватись, працювати більш тонкими методами, йдеться про якісні стратегічні наративи, про те, щоб використовувати не брехливі, а цілком адекватні повідомлення та складати у вигідні для Росії історії.  Внаслідок цього  російська пропаганда отримала певний успіх у різних країнах Заходу. До певної міри вона мала свій результат, але ж Захід звертав увагу лише і лише на  фактчекінг – перевірка фактів вважалася достатньою, а до складних комунікаційних загроз вони не були готові. Згодом виник застій в пропаганді РФ, у світі поступово звикали до їхніх практик, а Україна закрила канали Медведчука, і власне тоді це стало однією з передумов відчуття втрати контролю над ситуацією для повномасштабного вторгнення. Путін використовував інформаційний тиск, зокрема за допомогою фейків та шантажу, щоб збільшити свій вплив та популярність, особливо в контексті військових дій. Він спрямував зусилля на створення певного образу Росії. Росіяни закидали купу взаємозаперечних версій про причини, результат війни, думаючи, що важлива саме та медіареальність, яка була створена, але реальність кардинально відрізнялася. У них був повний хаос на початку повномасштабного вторгнення, вони абсолютно неадекватно оцінювали настрої українців. Це перш за все тому, що вочевидь боялися, що надана інформація розчарує Путіна. Відповідно, ґрунтуючись на цьому, Росія мала повний провал в інформаційному просторі – так тривало приблизно до осені 22 року. Тоді українське суспільство втратило свою опірність, мобілізованість, яка позначилась на впливі пропаганди. Імунітет було пригнічено появою у них інструментів, які росіяни  використовували з метою розбрату та перешкоджання мобілізації, а також впливати на Захід. Ці дії були проведені через різні канали, включаючи російських агентів впливу, культурні центри. Зараз у нас доволі серйозний інформаційний виклик в цьому плані.

— Хочеться поспілкуватись і про родину. Ви одружений та батько трьох дітей. Чи змінилось щось у вашій родині з початком повномасштабного вторгнення рф?

— З моєю дружиною ми одна команда, так скажемо, кістяк громадської організації. Ми одне на одного сильно покладаємось у нашій сфері діяльності, але діти, на жаль, отримують трохи менше нашої уваги, ніж вони мали до повномасштабного вторгнення, бо ми достатньо сильно залучені в роботу. 

— Ви часто розмовляєте з дітьми на тему споживання російського контенту? Як вони відреагували з самого початку та як зараз вони сприймають цю війну?

— Діти сприймають війну як треба — патріотично. Безумовно, ми їм багато розповідаємо, діти постійно чують наші розмови, тому їх не треба вводити в контекст подій. Ми просто розповідаємо приклади з роботи, наслідки та причини. Знову ж таки, залежно про кого з дітей ідеться. Наш середній син Петро більш залучений до читання новин – він дуже добре розбирається в різних ситуаціях. Двоє інших дещо менше зацікавлені, але  все одно в загальних рисах вони розуміють правила інформаційної гігієни та інші важливі речі.

— І наостанок про майбутнє. Звісно, що будувати плани під час війни в країні важко, проте чи замислювались ви чим хочете займатись після її завершення ?

— Оскільки громадська організація достатньо добре зараз розвивається в плані потужності експертизи, нам потрібно продовжувати, тому що викликів багато. Хоча наша мета — це не лише перемога України. Ми маємо гасло, що ми сторожові коти соціальної комунікації. Ми будемо намагатися робити спілкування в Україні цивілізованішим, пропагувати єдність, більш демократичну модель комунікації. Боротися з лініями розділення в українському суспільстві. Надавати рекомендації органам влади, громадському сектору та іншим зацікавленим особам.

Авторки: Підлипська Анастасія і Піонткевич Марія, студентки 1 курсу, дисципліна ”Медіавиробництво: продукт”

Євгенія Подобна – колишня воєнна кореспондентка з семирічним досвідом у російсько-українській війни. Перший репортаж з фронту вона зняла у 2015-му році. Відтоді у неї цілив російський снайпер, вона набувала близьких серед війська та втрачала їх через війну. У інтерв’ю Євгенія розповідає свою журналістську історію війни, про анабіоз суспільства та «до» і «після» 2014-го року.

«Війна не тільки забирає, але й дарує». Інтервʼю з українською журналісткою Євгенією Подобною.

Якими навичками має володіти воєнний журналіст? Чи є якісь особливі особисті якості репортера, з якими важко або неможливо працювати?

Давайте почнемо з того, якими навичками має загалом володіти журналіст. На моє переконання, якщо людина не допитлива по своїй природі, їй в професії робити нічого. Коли ти, як викладач, заводиш в аудиторію якогось фахівця і пропонуєш студентам поспілкуватись, достатньо 15 хвилин, щоб зрозуміти, хто в цій аудиторії в кращому випадку сяде в прес-службу. Справжньому журналісту завжди хотітиметься знати більше. Журналіст – людина, у якої немає кордону. Якщо відчуваєте, що після п’яти поставлених запитань спитали все, що хотіли, йдіть з професії.

Якщо ти їдеш на війну просто «зачекінитися» або тому що це в тренді, не треба їхати. Не треба псувати ні собі життя, ні професію. Бо якщо не зацікавлений у цій темі, якщо вона тобі не горить, не пече, не болить, ти не зробиш нічого хорошого.

Які особистісні якості? Ніхто до 2022 року поняття не мав, як себе проявить, коли почує перший вибух. Так само на війні: ти можеш бути супер сміливим журналістом в тилу, але там щось переклацне, і ти станеш іншим. А може бути навпаки: поїдеш і будеш думати, що дуже лякливий. Як, наприклад, у мене було на початку війни, у 15-тому році. Я думала, що буду обузою для хлопців та дівчат, що буду боятися кожного вибуху. Приїхала, і виявилось, що ти можеш себе відносно контролювати, можеш працювати у цій темі. Тобто до останнього не знаєш, як проявишся у критичній ситуації.

Які треба навички мати? По-перше, критичне мислення – це всім треба мати. Це вже базове налаштування, що повинно бути в українців у 21 сторіччі. Іноді люди в стресі можуть видавати бажане за дійсне. Завжди треба перевіряти дуже ретельно всю інформацію.

Треба бути відповідальним. І відповідальність – це дуже широке поняття. У цьому випадку перше, що має зробити журналіст перед тим, як братися за воєнну тему, – розібратися у термінології. Перша лажа, з якою зіштовхуються початківці-воєнкори, – дикі тексти. Вони взагалі не розуміють озброєння, на яку відстань що стріляє. Ніхто не каже завчати ТТХ (Тактико-технічні характеристики – від редактора) чи сидіти зубрити книжки з військової стратегії, але потрібно розуміти, про що ви говорите, бо іноді ці лажі дуже жорсткі.

Чому я зараз не працюю воєнкором? Бо я дуже слабо бачу межу між тим, що ми можемо озвучувати, а що ні. Наприклад, був приліт днями – вже можна говорити – про Полтаві. В новинах ніде немає. Ми розуміємо чому. Як журналіст ти маєш кинути все і швидко бігти, бо неподалік. Маєш знімати, передавати, можеш підключитись в марафон, подзвонити колегам на будь-який канал або хоча би у фейсбуці протранслювати. А я для себе не розумію можу це зробити чи ні. Як журналіст ти повинен бути оперативним, точним. А для себе не можеш відповісти, маєш ти право чи не маєш зараз про це говорити. Швидше, не маєш.

Тобто відповідальність дуже широке поняття. Ніколи не знаєш, що може нашкодити в цьому випадку. Під час АТО було зрозуміло, що дозволено й не дозволено знімати. Зараз можна зробити якесь невинне фото, що коштуватиме десятків життів.

Відповідальність, хороший рівень підготовки і мотивація – це три речі, які потрібні журналісту. Але, знову ж таки, це потрібно, незалежно від того, що ви робитиме.

Для вас війна почалася в 2014 (Ви говорили, що маєте запас на місяць [для] автономного життя), для багатьох вона почалася в 2022. Люди сприймали російську загрозу наївно, подекуди інфантильно. Як ви ставитеся до прозріння цих людей? Чи сталося б це якби не повномасштабна війна?

Не знаю. Це тільки популіст вам може сказати, що було би “якби”. Я не знаю, що б було. Ми цього не пережили, тому ніколи не дізнаємось. Я думаю, що ні. Я думаю, що був дуже великий запит на мир. Пам’ятає ці вислови про войовничу меншість і так далі. Про покійних або добре, або ніяк, але, тим не менш, ми бачили, як ця вся історія розгортається, як дуже багато людей говорили, що там це все за гроші, або що це політики б’ються. Було багато людей, яким, даруйте, розвиднілось, лише коли ракети по будинках прилетіли або коли росіянин по вулиці пройшов. Тоді їм дійшло, за що всі вісім років билися люди. Я вірю, що в багатьох випадках люди дійсно прозріли. Вони дійсно побачили, хто такі росіяни; вони щось зрозуміли, усвідомили.

Чи вірю я всім, хто пише в кінці постика «дякуємо ЗСУ»? Ні. У ніякому випадку їх не хейчу. Я вважаю, що зараз той період, коли народ має об’єднатися, і розберемося після перемоги. Але я не подам руку жодній людині, яка до 2022-го працювала в Москві чи говорила, що росіяни хороші, що це все брехня, що АТО було за гроші і так далі, а зараз перефарбувалась. Наприклад, я ніколи не зайду в певні мережі, які працюють зараз в Києві і на собі просто рубашки рвуть які вони патріоти, які волонтери. Я знаю, що бізнес у них там [Росії] був до 23 лютого 2022 року. Я вважаю, що такі люди перемалювались. Я їм не вірю.

Можливо, хтось щиро увірував, але, чесно кажучи, для мене це вже не має великого значення, бо коли, сорі, тисячі людей гинули на Донбасі, їм було пофігу. І вони класно торгували з тими, хто їх годував, тому зараз на їхнє прозріння мені все одно. Навіть не хочу дізнаватись нічого. Але вірю, що багато хто дійсно прозрів. Хто з них бреше, хто — ні, не знаю.

Ви спілкувалися з воїнами 2014 року і воїнами 2022. Які вони? Чи змінилися їхні погляди?

Ми говоримо про різну кількість людей у війську та різні періоди. Якщо говоримо про 2022-гий рік, то звісно, це була шалена хвиля добровольців, це були люди дико вмотивовані, що йшли з голими руками проти танків. Те саме, по суті, було в 14-тому році, коли дійсно перша хвиля війська – це добровольці. Ті, хто самі штурмували військкомати, щоб їх тільки взяли. Звісно, зараз, як і умовно наприкінці АТО, так званої, ми розуміємо, що у війську вже багато людей, які не хотіли туди.

Вчора буквально була дуже цікава розмова з військовим, який говорить: “Уявляєш мені реально прислали новобранця, який перепливав Тису, і його виловили прикордонники”. Він, власне, це не приховує. Дай Боже, щоб з ним усе було добре. Мені цікаво послідкувати, як ця людина зміниться, або не зміниться, яким він буде солдатом.

Бо, насправді, узагальнення – це найгірше для журналіста, та й будь-кого притомного. Ти ніколи не знаєш, як себе може проявити людина. Були випадки, що, мабуть, 15-го року, коли також була мобілізація та деякі хлопці також казали: «Блін, та я не хотів, та мене мобілізували, я взагалі там йшов собі»; але потім виявлялося, що в бою вони проявляли себе значно відважніше, ніж ті, хто навпаки говорили, що «ми готові, візьміть нас на штурм». Такі випадки були. І тому хтозна, як ці люди себе проявлять.

Люди різні. Армія – це зріз суспільства. Коли ми говоримо про таку кількість людей в армії, то там будуть різні люди. Представники всіх верств населення: з освітою, без освіти, молодих, літніх, з різним станом здоров’я, різних професій, різних політичних поглядів. Бо я знаю, що у війську, теж серед добровольців перших місяців повномасштабного вторгнення, були люди, які голосували так, що кажеш «ну от як». А він відповідає: «Ну як, я вірив, що Партія регіонів красавчики, а потім прийшли росіяни почали стріляти – та щас». Він йде і воює. От хто він? Він хороша людина чи погана? З одного боку він тягнув це все бруд і лайно в Україну, а з іншого – йде і воює. Тому люди завжди різні. Єдине, що їх всіх об’єднує, що всі, хто за нас воює, це все, я вважаю, кращі люди. Військові завжди будуть стояти на голову вище за всіх інших, хоча б тому, що вони цим всім іншим подарували життя. Після мами – друге.

Наразі українців часто звинувачують в тому, що вони розслабилися тобто забули про війну, що ви думаєте про це?

В біології є така штука, як адаптація. Коли ви виходите зі світла в темряву, то нічого не бачите. Потім посиділи в темряві, вже почали розрізняти обриси, а потім чудово адаптуєтесь у темній кімнаті, коли очі вже до цього звикли. Так уже і складена людина, що адаптується до всього. Це ж не значить, що ми перестали розуміти рівень небезпеки. Це адаптація, це природній процес, закладений в нас, щоб ми не здуріли, кукухой не тронулися. Я розумію, що в багатьох людей просто сталася адаптація. Люди подивилася у фейсбуці новину про трагедію ще в одному місті сьогодні, і вони далі перегортають не через те, що їм все одно, а тому, що психіка так захищається. Завжди кажу, що треба біологію вчити, бо вона пояснює всю людську природу краще за всі інстаграмні психології. Знаєте є такі штуки в організмі, що в несприятливих умовах входять в стан анабіозу. Я розумію, що частина суспільства зараз перебуває у цьому стані. Їм не все одно, вони не розслабилися, а намагаються адаптуватися до цих умов і жити далі.

Є люди, які відверті мерзотники. Вони завжди були і завжди, напевно, будуть. Є люди, які не усвідомлюють. Є люди, які вважають, що Київ один раз відбили і вдруге таке не повториться. І ти їм говориш: “Люди ви ж казали що і 23 лютого не дійде. Дійшли майже за дві доби”. Є люди, яким не доходить. Ці люди дійсно розслаблені, думають, що все закінчилося, війна далеко, пролітають ракети, але можна жити. Всі різні, хтось адаптувався, хтось розслабився, хтось згорає. Ми всі різні.

Ви говорили, що під час війни вам найважливіше донести правду. Але ваша карʼєра журналіста почалася раніше, що ви доносили до 2014 року.

Що тоді було важливо? Яка тоді була правда?

Я тоді не дуже багато працювала. Я закінчила інституту у 2012 і рік попрацювала нормально журналістом, бо до цього я не займалася репортерством. За репортерство взялась зразу через два тижні після випускних іспитів. У мене був рік познімати протікаючи труби, і все, почався Майдан. А далі все моє життя було війною. Вся моя подальша робота була присвячена висвітленню конфліктів, війни. Бували і інші теми. Коли ти працюєш в новинах дають щось інше, щоб ти перепочив.

У 2012 році я працювала у київських новинах, і ми там критикували місцеву владу, бігали за мером, дуже багато знімали незаконні забудови у Києві. Тоді це було в нереальних масштабах. Зараз ви бачите, що маленькі ларьочки зникають. Раніше ти прокидаєшся вранці і чотири ларька стоїть під хатою чи у переході метро. Тобто знімали міські новини: якісь проблеми, якісь хороші штуки, навіть жнива. У всіх журналістів є така амбіція — щось змінити на краще. І ти приїжджаєш на місце події, і люди скаржаться на все на світі. Далі ти вчишся фільтрувати. Спершу тобі хочеться всім допомогти. Ось таким був перший рік.

На ютубі є задокументований випадок обстрілу український позицій у 2015 році під час вашого репортажу. Коли вперше ви потрапили під російський обстріл? Що тоді змінилось для вас?

Перший обстріл у мене був на другий день мого відрядження. Це був снайпер. Думаю, якщо він хотів, пристрелив би. А так, він чи грався, чи налякав, чи був криворукий. Я нічого не зрозуміла, а потім почався бій. Тобто це був не обстріл, а стрілковий бій поряд. Було таке відчуття, ніби дивитеся збоку на те, що відбувається. Ти не віриш, що це все з тобою. Таке відчуття, що це якийсь фільм голлівудський, тебе зараз просто не можуть застрелити.

А от коли вже треба було перебігти відкритий шматок дороги, він був невеликий, але це осінь і дуже брудно – така грязюка, в якій просто грузнеш. От тоді було прям дуже страшно. До машини треба було йти під гору.

Знову ж таки, чому люди залишаються у воєнній журналістиці? Був один хлопець, який просто каже: “Тобі страшно?” Я кажу: “Мені капець як страшно, бо якщо йти під гору, то вони точно нас побачать”. Тобто захочуть стрельнуть ще раз. Він тоді каже: “Окей, пішли”. Він одягає бронежилет і просто йде за моєю спиною і тримає за лікті. Я кажу: “А якщо той снайпер ще раз вистрелить?” І памʼятаю ці слова: «Якщо вистрелить, то попаде в мене, ти собі падай під забор і лежи». От це було розділення на до і після. Тобто не вибухи, а слова.

Знаєте, люди дуже часто люблять красиві, пафосні фрази. Але війна вона не красива, не романтична, не пафосна. Це бруд, це кров, це сльози, це дуже страшно. Іноді в суспільстві є запит на якийсь пафос. А от такі речі, коли розумієш, що це людина, імені якої ти не знаєш, але вона готова зараз захистити і закрити тебе собою в буквальному сенсі слова, а не в красивих пафосних виразах, то це змінює твоє життя. Як ти можеш жити так як раніше, коли щойно якась людина була готова за тебе померти просто, щоб ти вижив? І от це прямо дуже-дуже сильно змінило. В принципі 2014 рік змінив, а після цього просто в тебе є до і є після. А потім багато було обстрілів.

Після деяких обстрілів ти нормально сидиш і смієшся. Були випадки, коли не розумієш взагалі, що відбулося. Я нічого не зрозуміла під час першого пострілу, просто щось зашипіло, біля щоки було гаряче, і друски полетіли від дерева в капюшон. Я кажу: «А що це?» А вони всі впали на землю. Я кажу: «А що таке?» А вони за шкірки мене вниз. Я така навпаки вилажу, кажу: «Де снайпер?». Ну таке, ідіотизм перших років війни.

Я тоді не встигла злякатися, але ввечері зрозуміла, що сьогодні мене хотіли вбити. На своїй землі якийсь мудак, який приїхав з Росії, щойно намагався тебе вбити. От за що? Я в себе вдома. Більше того, це область, де три покоління моїх рідних жило. Я там корінна, далі нікуди. А приходить якийсь чувак з Пермі чи Твері і намагається вбити просто за те, що ти там, навіть якщо ти без зброї.

Тобто це був вечір ініціації. Але в той день мене більше все ж таки торкнув цей хлопець Володя. Я досі спілкуюсь з ним і його родиною. На щастя, він живий, хоча дуже сильно постраждав. Бо війна не тільки забирає, але й дарує. Якби не було війни, багатьох людей, ти б не знав. Ти б не знав, хто вони є. Війна знімає все лушпиння і показує, що там всередині.

Був один прямо дуже жорсткий обстріл. Це, до речі, позиція «Зеніт» під Авдіївкою. Я думаю, ви про неї чули нещодавно. Там була раніше військова частина. І ось там, на жаль, були захоплені і розстріляні наші хлопці нещодавно. Я, чесно, не уявляю, як вони її тримали так довго. Це просто не те, що героїзм, це у підручниках всього світу будуть вивчати, бо таку позицію нереально тримати при тому натиску кацапів, який був у цьому місяці.

Там ми попали просто жорстко. Так вийшло, що ми не встигли заховатися. От коли ти під землею, то не страшно. Неприємно, але не страшно. В цей раз ми мусили ночувати у кімнатці, яка там була. Ми вже розклали всі речі з операторкою, і нас покликав командир повечеряти. Власне це нам врятувало життя, бо прилетіло в нашу кімнату. То був жах просто.

Тоді обстрілювали одразу з трьох напрямків. Вони там перебили світло, звʼязок. От уявіть собі: ти сидиш в кімнаті, все в пилу, бо прилетіло на дах бункера, і ти сидиш і не знаєш, хто живий, хто не живий. Просто молишся.

Це був перший раз, коли в мене була абсолютна неконтрольована паніка. Тоді я дізналася, що я можу витворяти. Але потім після цього ми спокійно довечеряли, дізналися, що всі вижили, тільки деяких хлопців повиносило вибухової хвилею. Ми були в шоці, що вижили. Тому більше змінювався не після обстрілів, а після втрати людей.

Я дуже ненавиджу свято «Новий рік». В кінці 2016 року на Світлодарській дузі наші воїни просувалися. Просування це раніше було “ми не стріляємо, Мінські домовленості”. Але наші трохи йшли далі, а у відповідь кацапи рівняли все з землею – по тодішніх мірках, зараз ми, звісно, знаємо, що таке рівняти все з землею. Це був день Святого Миколая, і нас запрошують військові їхати під Піски вітати дітей, адже там ще трішки їх лишалося. Ми почали знімати, як дітки розповідають віршики в напів розбитій школі. Школярів попросили побажати щось Україні до нового року. І коли діти по 10-13 років кажуть головне, щоб був мир, щоб ваших рідних не вбили і вам руки не повідривало, здавалось, що саме вони зможуть достукатися до тих, кому повилазило і хто не бачив війни в упор.

Потім мені телефонує редактор і каже, щоб швидко їхали на Світлодарську, бо там щось страшне відбувається. Ми 7-9 днів проводили там кожного місяця, може і більше. В попередньому своєму заїзді ми знімали весілля. Одружувалися військові: двоє солдатів, втретє. У них було два весілля, вони двічі розлучались. І ось втретє в Бахмуті знову одружувалися. Вони розписалися, привезли їхніх бійців, ті привітали, потім назад поїхали на позицію. Їм надали добу в Бахмуті, щоб хоч мали шлюбну ніч.

Це сімʼя, яка вся воювала, навіть їхній син воював. А він ще росіянин, здається, з Петербургу, але воював все життя за Україну. Ми домовилися, що на наступний приїзд ми знімемо сімейну історію, якщо Андрій буде не проти. 19 числа я приїжджаю на Світлодарську дугу і дізнаюся, що Андрій якого я мала завтра знімати, загинув кілька годин тому. Тоді було багато поранених, багато [з них] знайомих. Тоді ми познайомилися з Тайрою, вона була парамедиком, рятувала життя.

Ти приїжджаєш в Київ, тут в людей Новий рік. Тут всім байдуже. Ти кажеш: “Люди там стільки людей поранено, стільки загинуло, там пекло”.  А тобі: “Яка війна, ти в своєму розумі?”

Найбільший зрив був на Новий рік, після того, як зняли весь той жах. Тоді ще знаходили родичів, які були поранені, які зникли безвісті. Батьки дзвонили, просили знайти сина. А тут всім все одно. Коли зривалися салюти і кидали пітарди поряд, хоч воно і не було дуже схоже, але від самого звуку вибуху мене настільки розірвало, що о дванадцятій ревіла і ненавиділа весь світ. Я думала, як ви можете тусити і святкувати, якщо там у вас гине стільки людей.

З тих пір я просто ненавиджу Новий рік. Після того ще почалося і загострення в Авдіївці на початку 2017. Досі новорічні свята в мене асоціюються зі смертю і втратами. І кожний рік ти розумієш стільки родин буде плакати в це свято, замість того, щоб куражитися і веселитися. І зараз бачити як люди, які 3-4 роки назад писали “де салюти, що таке, ви нас дістали, попаяні на війні”, а зараз пишуть “в мене десь щось бахнуло, як ви можете сволочі, я злякався”. Невже ж мало так статитися, щоб у людях совість прокинулася. Це буває іноді образливо. Тому більше міняють смерті, тому що все можна повернути, але людину вже ні.

Авторки: Анастасія Сивуха і Віолета Тюрменко, студентки 1 курсу, дисципліна «Медіавиробництво: продукт».

Повномасштабне вторгнення внесло корективи у життя кожного українця. Усі ми відчули на собі вплив трагічних подій. Багато що змінилося: хтось вимушено покинув свою домівку, хтось втратив близьких, а хтось виїхав з країни, можливо назавжди. Кожен переживає це по-різному, але всі ми обʼєднані спільним бажанням – перемогти ворога, який щоденно завдає втрат.

Як же війна змінила викладача Інституту журналістики, члена Територіальної оборони, Данила Філоненка? У нашому інтервʼю ви дізнаєтеся: як викладач журналістики вступив до лав ТРО, як вдається поєднувати сімейне життя та військову діяльність з роботою в Інституті й що найбільше змінилося у його житті? Відповіді на ці та інші питання ви знайдете у нашому матеріалі.

«Брав нічні наряди після пар», — викладач Інституту журналістики Данило Філоненко

Про довоєнне життя

Працював в університеті та на телебаченні, на жаль, не розважальному. Не можу сказати, що це приносило задоволення, але це приносило кошти та розуміння того, як працюють медіа. Мав досвід роботи в політичній аналітиці, де було не дуже весело. Після цього монтував реаліті-шоу «Супербабуся» та «Екси».

Ви входите до Сил Територіальної оборони України. Розкажіть про те, як ви до цього прийшли і які складнощі виникли на початку війни?

Не те, про що хотілося би згадувати. Не скажу, що міг бути якийсь вибір, все сталося дуже швидко. Ми з родиною і близькими друзями поїхали за місто, це був Бучанський район. На щастя, вбереглися від окупації. Ми з місцевими чоловіками влаштували свій колектив.

«Вважали, що можемо зупинити танки коктейлями Молотова»

Стояли на блокпостах, щоб попередити близьких про небезпеку і вони могли хоча б втекти. Можливості долучитися до ЗСУ на той момент не було, бо у нас просто не було воєнкомату. 6 березня 2022 року ми підписали контракти з ТРО, зараз ДФТГ (добровольче формування територіальної громади). До цього ми стояли, як занепокоєні громадяни, а після ми отримали зброю.

Що наразі входить у ваші обовʼязки, як представника ТРО?

Зараз, коли не було активних бойових дій на території Київщини, ми допомагали контролювати ситуацію. Під час блекаутів ми підтримували порядок у місті Макарів і виходили в патрулі.

«Стояли на блокпостах і слідкували, хто з москалів залишився»

Останнім часом я перебуваю в мобільно вогневій групі (оборона неба зенітними установками) в охороні критичної інфраструктури на Київщині, не можу сказати якої.

Чи думали ви над тим, щоб ваші доньки з дружиною виїхали на певний час за кордон, бо в Україні небезпечна ситуація?

Вони виїжджали до Швейцарії, як тільки зʼявилася можливість після деокупації нашого району. На початку вересня 2022 року вони повернулися назад в Україну.

Ви ще є викладачем в інституті журналістики, як поєднуєте?

У цьому семестрі попросив у свого командира дати можливість більше працювати в інституті, адже маю багато пар. Але ДФТГ дозволяє створювати собі гнучкий графік.

«Іноді брав нічні наряди, адже атак більше вночі: виїжджав після пар, повертався додому вранці»

Як на вас вплинула війна?

У мене з’явилася зброя. Тепер завжди повністю заправлене авто. Залишився страх, що 24 лютого був без нічого, відчував себе незахищеним. Ми стояли з гострими ножами на танки, це звучить смішно. Зараз мій колектив озброєний, ми входимо до асоціації власників зброї.

Також намагаюсь регулярно тренуватися та тримати себе у формі, аби було фізично легше стояти.

«Не уявляю, як наші хлопці-титани у складі ЗСУ це фізично витримують. Тому фізична, моральна, військово-тактична підготовка має бути обов’язковою для всіх»

Знову ж таки, вважаю, що більшість українців і хлопці, і дівчата, мають залучатися, адже це дає доступ до тренувань. Мої студентки були в складі ДФТГ, й завдяки цьому вони розуміють, що таке автомат, турнікет, бронежилет і як ним користуватися.

«Якщо ми не в ЗСУ, то маємо працювати на ЗСУ»

Це найосновніше! Тому тренуйтесь, бігайте, купуйте зброю, вчіться нею користуватися і все буде добре.

Як бачите майбутнє вашої родини в Україні?

Ми 100% будемо залишатися, у нас була розмова про це. У пріоритеті безпека доньок, але потенційної небезпеки для родини зараз не бачимо, тому прийняли рішення залишатися та розбудовувати країну.

Інтерв’юєрки: Анастасія Сивуха, Віолета Тюрменко