Ґарета Джонса знайшли мертвим 12 серпня 1935 року.
Валлійський журналіст приїздить до Японії, маючи на думці дослідити експансивні наміри країни щодо північного Китаю. Японія — чергова зупинка на шляху навколосвітньої подорожі Ґарета Джонса — «Всесвітній пошук фактів». Протягом п’яти чи шести тижнів, наспілкувавшись з усілякими високопосадовцями, до яких, до речі, мав доступ завдяки своєму давньому статусові радника колишнього британського прем’єра Ллойда Джорджа, Ґарет рушає до китайського Пекіна, а звідти — до новоствореної Маньчжурської імперії. Китайський історичний регіон Маньчжурія, окупований японськими військами і підпорядкований японській юрисдикції, перебрав назву Маньчжоу-го і перетворився на так звану «маріонеткову» державу, інструмент і ресурс японської політики. Ґарет мав намір побачити це «демократичне диво» на власні очі.
Ще в Пекіні, завдяки ланцюжку із знайомств і рекомендаційних листів, він натрапив на унікальну можливість побувати на з’їзді монгольських князів. Поїздку організував Джонсів знайомий, барон фон Плессен, представник німецького посольства у Китаї. Компаньйоном Ґарета в цій подорожі став доктор Герберт Мюллер, німецький журналіст, а за даними таємної британської розвідки — ще й агент комуністичного інтернаціоналу в Китаї. Ґарет, утім, із симпатією описує його: «невисокий, приємно цинічний, багато філософує. Ні про що не турбується, як і всі мої німецькі друзі, й постійно жартує». Тож, екіпіровані візами (придбати одну можна було на місці за один долар), 11 липня 1935 року Джонс і Мюллер потягом подалися в дорогу. «Завтра я вирушу у велику подорож до Внутрішньої Монголії: від Калґана до палацу князя Де Вана, лідера монголів, у якого я зупинюся. Не дивуйтеся, якщо від мене довго не буде новин: тут проблеми із поштою, і я, певно, лишуся більше ніж на тиждень — може, навіть два, якщо буде цікаво. Це чудова можливість, і я матиму добру компанію з барона фон Плессена і доктора Мюллера. Я беру з собою багато плівок. Це, до речі, дуже безпечна країна: взагалі немає бандитів!»
Із потяга, близько четвертої ранку, караван із двох автівок і однієї вантажівки напівзатопленими дорогами повіз їх углиб Внутрішньої Монголії. Пейзаж, писав Ґарет, був подібний до юзівського — ті ж «темно-зелені пагорби й нескінченні рівнини». А ще юрти з вовни і баранячої шкіри. Жодного дерева за сто п’ятдесят миль.
Князь Де Ван мав хитрі очі, був закутаний у розкішний світло-блакитний шовк із вишитими драконами і позіхав протягом усього інтерв’ю, водночас вправно ухиляючись від запитань. Ґарет вислухав бажання об’єднати монголів у велику Монгольську імперію — і на світанку разом із доктором Мюллером (а також водієм-росіянином на ім’я Анатолій і сорокап’ятирічним «хлопчиком»-служкою Мюллера Ліангом) рушив далі. Барон фон Плессен повернувся до Пекіна, бо хтось та мав бути присутній у напівпустому німецькому посольстві. І знову — жахливі дороги, південний край пустелі Ґобі, запах дикого чебрецю, верблюдячі кістки і жодної мапи. Їхали майже навмання, щохвилини стукаючись потилицею об дахвантажівки. Ґарет писав, що це був «найзахопливіший тиждень у його житті».
Вівторок, 23 липня: «Ми рухаємося через територію бандитів до Долонора. Мені сказали, що бандити тут дуже люб’язні й не чіпають іноземців. Доктор Мюллер непогано знає їхнього лідера, можливо, ми навіть з ним побачимось».
Четвер, 25 липня: «Я залишив дім рівно дев’ять місяців тому і буду вдома десь через три місяці. Було б добре, якби тітонька Вінні приготувала свою звичайну вечерю; можна буде запросити нашого доброго друга містера Девіса.
13:20. Перші проблиски Маньчжоу-го! Ура, бо це означає, що ми наближаємось до Долонора, що біля кордону. Навколо надзвичайно гарна місцина, скрізь співають жайворонки, й луки вкриті чудесними квітами — як наші поля у червні. Блакитний дельфіній, метелики, жовті й червоні квіти і гори навколо. Доктор Мюллер щойно заліз до авта з букетом у руці.
Десята вечора. Ура! НАРЕШТІ ДОЛОНОР! Після колосальної нічної подорожі високими пагорбами. Багато будинків зроблено з грязюки; вулиці освітлені ліхтарями. Ми чекали вечері (яка, треба сказати, виявилася доволі смачною) в кімнаті вбогого готелю. У тій самій кімнаті був чоловік із налисо поголеною головою. Він варив опій у глибокій сковорідці в печі й обмахував ту піч китайським віялом. По кімнаті розкидані китайські бухгалтерські книги. Час від часу чоловік пропускає опій через їхні вирвані сторінки як фільтри. У сусідній кімнаті теж сильний запах опію: там опійна люлька і ліжко. Курить солдат із Маньчжоу-го. Мюллер прокоментував: «”Япошки” вже відкрили тут три борделі. Це перше, що вони сюди завезли, легальний опій — але не для “япошок”. Дивно, що тут ще не продають героїн, хоча думаю, що скоро і таке буде».
Ранок п’ятниці, 26 липня: «Оце пощастило! Тут великі події. Вулиці повні прапорів Японії і Маньчжоу-го. Японці вирішили приєднати до Маньчжоу-го це китайське місто й регіон. У самому місті 15 000 військових. Тисячі японських солдатів збираються тут і їдуть дорогою до Калґана, якою ми рушимо завтра.
Я засвідчую перетворення великого китайського регіону на Маньчжоу-го. На виході з готелю бачу переплетення колючого дроту. До Калґана ведуть два шляхи: одним рушили 200 японських вантажівок, а на іншому засіли небезпечні бандити».
Це були останні слова, які написав Ґарет.
29 липня читачі вечірнього випуску валлійської газети South Wales Echo побачили заголовок: «Журналіста із Кардіффа захопили бандити: Війська скеровані на визволення». Повідомлялося, що за Ґарета Джонса просять 8 000 фунтів викупу (це понад 11 000 доларів). Розпочався певний дипломатичний процес за участі британського посольства у Китаї та китайської влади. «Небезпечних бандитів», про яких писав Ґарет, у газеті назвали демобілізованими японськими солдатами, що раніше перебували під керівництвом відстороненого генерала на ім’я Сун Чжеюань, а тепер вдалися до розбійництва.
Наступного дня національні газети підхопили інформаційну естафету: до 8 000 фунтів викупу додалися 200 гвинтівок «Маузер», а до образу бандитів — уніформа місцевої поліції. 30 липня Souh Wales Echo повідомила, що бандити відпустили доктора Мюллера, за непідтвердженими даними — щоб забезпечити виплату викупу за валлійського журналіста. Щасливий доктор Мюллер запевняв, що Ґаретові не загрожує смертельна небезпека. 1 серпня сім’я Ґарета отримала від нього телеграму:
Поводяться добре. Чекайте швидке звільнення. Люблю Ґарет.
Місцева влада була готова виплатити необхідну суму. Однак згодом слід Ґарета Джонса затерся, а зрозумілого в цьому інциденті ставало дедалі менше. 12 серпня кореспондент Reuters у Пекіні заявив, що Джонса, очевидно, передали іншій бандитській банді, і ця банда тепер вимагає за нього 100 000 доларів.
До справи визволення Ґарета, окрім китайської влади, вже долучилися японський аташе в Пекіні майор Такагаші і полковник Матсуї, керівник японської військової місії. 16 серпня публікація у лондонській газеті Evening News нарешті дала знати, що пошуки містера Джонса, на жаль, віднині втратили всякий сенс. Китайські солдати знайшли тіло Ґарета з трьома ранами від куль: дві кулі влучили у спину, одна — в голову. І відтак розпочалося спекулювання щодо обставин його вбивства.
Чому Ґарет був мертвий, попри згоду місцевої влади виплатити бандитам необхідну суму? Чи став він жертвою трагічного збігу обставин? Переплетіння геополітичних процесів в Європі та Азії? Зловісної «помсти» СРСР за спробу викрити голодомор?
Ллойд Джордж в офіційному зверненні, опублікованому у виданні London Evening Standarts, припустив, що «та частина світу [Азія] була горнилом конфліктних інтриг, і зацікавлені сторони, очевидно, розуміли: Ґарет Джонс знав забагато про те, що відбувається». Ґарет справді міг викрити світові, до прикладу, експансивні амбіції Японії лише кількома статтями в провідних європейських та/або американських виданнях. Можливо, протягом своєї подорожі він справді набув небезпечного знання. Однак коментар від Міністерства закордонних справ спростовує: чому тоді разом із Ґаретом не вбили Герберта Мюллера, його мандрівного компаньйона, який, цілком імовірно, мав би знати те, що знав Ґарет? Тут необхідно ще раз наголосити, що доктор Мюллер був німець, і цей факт, особливо в середині 30-х років, дав змогу завчасно говорити про існування певного японсько-німецького пакту. Так само національність водія-росіянина і Ґаретова палка діяльність, спрямована на висвітлення штучного голоду в СРСР, дала підстави спекулювати щодо ймовірної ролі радянської влади у цій драмі. У свою чергу Марґарет Коллі, Ґаретова племінниця, висловлює думку, що вбивство Ґарета мало сфігурувати як політичний інцидент та привід для Японії ввести війська до провінції Чахар, полегшую чи приєднання жаданих китайських територій.
Якою б не була відповідь — двадцять дев’ять років яскравого життя закрилися крапкою в переддень Ґаретового тридцятирічного ювілею. То хто ж загинув тоді у Внутрішній Монголії? Хто такий Ґарет Джонс?