Ґарет Річард Воган Джонс, як його охрестили батьки, народився 13 серпня 1905 року у валлійському містечку Баррі, що на березі Бристольської затоки. Наймолодший із трьох дітей, він зростав надзвичайно розумним та допитливим. Інакше й бути не могло.
Його мати, Енні Ґвен Джонс, добровільно зголосилася бути тьюторкою дітей Артура Юза, сина Джона Юза, засновника металургійного заводу, навколо якого згодом розрослося промислове місто Юзівка. Досі не покидаючи Валлії, вона прибула до України 1889 року, але не затрималася надовго. Через повідомлення про холеру 1892 року їй разом із сім’єю Юза довелося виїхати. Та розповіді про цю подорож глибоко засядуть у свідомості ще малого Ґарета, і все життя його тягнутиме в Радянський Союз — та, вірогідно, даремно.
Батько, колишній майор, що служив під час Першої світової війни, обіймав посаду директора в нещодавно створеній міській школі в Баррі, де навчався і його син. Навчався, до слова, надзвичайно добре, що дало йому змогу вступити до університетів: валлійського Абериствіта, французького Страсбурга та отримати стипендію в кембриджському Триніті-Коледжі. Тут він бездоганно вивчив французьку, німецьку та російську мови, якими спілкувався вільно і за потреби міг зійти за місцевого.
Мати просила, щоб син пішов безпечним шляхом, зробив кар’єру науковця та залишився в затишних академічних колах, але вже тоді було зрозуміло, що Ґарет не створений для просиджування штанів за папірцями.
Вже згадувана Ґаретова племінниця, Марґарет Коллі, так описує буремне студентське життя дядька: «Ґарет подорожував усією Європою та Сполученими Штатами. На своєму шляху йому довелося попрацювати на брудному французькому пароплаві, найнятися кочегаром на норвезьке судно та правити дрібними шведським та німецьким пароплавами. Він був бекпекером бекпекером версії 1920 року. В 1923-му через падіння курсу німецької марки він об’їхав Німеччину за п’ять шилінгів».
Навіть із кембриджським дипломом у 30-х роках XX століття важко було уникнути безробіття. Але товариш сім’ї, доктор Томас Джонс, знайомить молодого Ґарета із колишнім британським прем’єр-міністром Девідом Ллойдом Джорджем, теж валлійцем за походженням. Незабаром Ґарет уже працює на нього як радник з іноземних справ за непогану на той час платню. Попри безліч завдань та екстравагантний характер пана Ллойда Джорджа, Ґарет задоволений роботою. Читаючи сім французьких, дві італійські, три німецькі, чотири російські, одну швейцарську та одну американську газети на тиждень, пишучи за ними резюме і постійні звіти щодо політичної ситуації чи то в Німеччині, чи в Індії, Ґарет, здавалося, знав про світові справи все, що тільки можна було.
У серпні 1930-го, коли дипломатичні відносини Британії з Радянським Союзом після тривалого напруження були відновлені, Ґарет нарешті отримав змогу поїхати до СРСР, у сентиментальну подорож до минулого матері. От тільки коли, заручившись підтримкою Ллойда Джоджа, Ґарет прибуває до омріяного міста, Юзівка вже шість років як Сталіно. Ґарет пробув тут досить мало, не змігши дістати достатньо їжі — лише одну буханку хліба. Вже з Берліна він напише батькам про жахливу ситуацію в Юзівці (назву навмисне підкреслено чотири рази), про те, що варто чекати смертей.
Після повернення Ґарет переповідає про свою подорож Ллойду Джорджу (який, вислухавши оповідь свого протеже, впав у довгу й глибокодумну мовчанку) та друкує кілька статей у The Times.
Згодом, 1931 року, колега по перу Бернард Перс порекомендував Ґарета Джонса як спеціаліста з СРСР докторові Айві Лі, радникові з питань зв’язків із громадськістю Джона Рокфеллера та низки провідних американських компаній. Проте на Волл-стрит, в передовій піар-агенції світу, Ґарет теж просидів недовго. Досліджувати Радянський Союз з 21-літнім Джеком Гайнзом, спадкоємцем харчової династії Гайнзів, Ґарет вирушив у серпні 1931-го. Цього разу вони виряджалися повністю екіпірованими, взявши із собою 57 видів продукції «Гайнз» та плівкову камеру. Результатами цієї подорожі стануть анонімний щоденник, який видав Джек Гайнз і який, передбачувано, дублював щоденникові записи Ґарета, кілька статей про «справжню» Росію та повне розчарування радянським режимом.
Велика депресія та безробіття пожене Ґарета назад до Британії, на службу до Ллойда Джорджа, який радо прийме колишнього підопічного. Мало кому відомо, але Ґарет у цей період допомагав панові Ллойду Джорджу писати його «Воєнні мемуари», хоча самого Ґарета колишній прем’єр-міністр не згадав у жодній своїй автобіографії.
Але записів у щоденниках самого Ґарета достатньо: «Робота надзвичайно цікава. Я працюю над деякими з найважливіших документів війни. Супровідні коментарі, які я пишу, приносять мені надзвичайне задоволення, і Ллойд Джордж сказав, що перша частина вдалася дуже добре. Я друкую все сам». Ґаретове самолюбство потішило й те, що одного дня пан Джордж зайшов до його кімнати та промовив: «Коли Ґарет та я закінчимо нашу книжку…»
Ще з осені 1932-го ширилися чутки про голод в Радянському Союзі, тому наступна подорож Ґарета до СРСР була лише питанням часу. Проте коли 1933 року він полишав Ллойда Джорджа, його увагу привернули інші драматичні події, цього разу в Німеччині. У Лейпцигу Адольф Гітлер отримав звання канцлера, і Ґарет був присутній на церемонії. А прихильні статті до німецького режиму та протекторат Ллойда Джорджа дали журналістові змогу повечеряти та поговорити із Йозефом Геббельсом, головним пропагандистом Гітлерівського режиму. Той навіть записує про кореспондента до власного щоденника: «Довга розмова із секретарем Лл. Дж. [Ллойда Джорджа]. Він у Німеччині з ціллю дослідження. Дуже розумний молодик. Розповів мені жахливі речі про радянську Росію».
А 23 лютого 1933 року Ґарет став першим іноземним кореспондентом, якого запросили на борт відомого Гітлерівського літака Richthofen, найшвидшого і найпотужнішого на той час. Те, що Ґарет напише для The Western Mail, сьогодні вже вважають класикою: «Якби цей літак розбився, змінилася б уся історія Європи. За кілька метрів від мене сидить Адольф Гітлер, канцлер Німеччини та лідер найвибуховішого націоналістського пробудження, яке тільки бачив світ».
Наступного місяця Ґарет таки дістався Москви. Назвавшись представником Ллойда Джорджа, хоча на той час вже на нього не працював, він отримав безкоштовну візу та теплий прийом. От тільки журналістам забороняли виїжджати за межі Москви, а писати вони мусили те, що їм розказували представники влади. Ґарет, звісно, не збирався з цим миритися. Йому вдалося напроситися до Харкова, «подивитися на заводи», як він висловився. Тільки до Харкова він не доїхав, зіскочив з по-тяга у глухих українських селах. Ходив із блокнотом від хати до хати, записуючи усе, що чув і бачив. А чув він передсмертні стогони і бачив голод. Зрештою, його таки спіймали представники спецслужб та чемно провели до міста.
Він повернеться до Берліна, дасть прес-конференцію, розішле прес-релізи, які надрукують провідні газети світу, а потім видасть близько двадцяти статей від власного імені. Розпочнеться масштабне інформаційне цькування з боку Ґаретових колег-кореспондентів у Москві. І Ґарета звинуватять у шпіонажі, його помістять у чорний список ОДПУ, на його ім’я повісять злочини, яких він не скоював.
Навіть Ллойд Джордж обірве будь-які контакти із його «хлопчиком», як він називав Ґарета, адже той мимоволі образить колишнього міністра у листі, на емоціях написаному із Берліна: «Ситуація така серйозна, набагато гірша, ніж у 1921-му, що я можу лише дивуватися Вашому захопленню Сталіним».
Йому не залишиться нічого іншого, як повернутися додому, у будинок батьків, і працювати місцевим репортером для кардіффської газети The Western Mail, пишучи, лише уявити, здебільшого про валлійське традиційне прикладне мистецтво, час від часу перебиваючись серйознішими темами, на кшталт політичної ситуації в Ірландії та на Далекому Сході. Та його спокійне життя триває недовго. На запрошення медіамагната Рендольфа Герста Ґарет вкотре їде до Америки, де в розпалі перевиборної гонки отримує карт-бланш від Герста на написання найрозгромніших статей про режим Сталіна.
Менш як три місяці потому, в січні 1935 року, Ґарет вирушив на Далекий Схід. А що було далі — це вже історія.