«Журналістам дозволено писати, — каже Ґарет, — однак цензура перетворила їх на професіональних евфемістів та майстрів применшування. Тож “голод” стає “браком їжі”, а “голодна смерть” м’якшає до “поширеної смертності через хвороби, спричинені недоїданням”». Тут Ґарет цитує знаного евфеміста, «криптокомуніста» зі «списку Орвелла» та кореспондента The New York Times у Москві — Волтера Дюранті. 1932 року за серію репортажів з СРСР Дюранті здобув Пулітцерівську премію з журналістики, а в березні 1933-го став головним пером кампанії, яку розгорнули проти Джонса з ініціативи та за сприяння тодішнього радянського керівництва.
Очевидно, занепокоєний Ґаретовими вештаннями поміж голодних селян, Костянтин Уманський, голова радянського управління преси і за сумісництвом її головний цензор, заходився вживати заходів і терміново скликав гурт чужоземних кореспондентів. Тут варто зробити паузу й наголосити, що не всі вони були марнославними мерзотниками, чи як у таких ситуаціях прийнято називати очевидних антагоністів, які зводять наклеп на героя. Все було дещо складніше. Виток журналістської інформації з Радянського Союзу відбувався за чудовим принципом взаємних послуг і регламентувався подекуди жорсткіше за оприлюднення розвідданих. І хоча, як казали в народі, можна було «домовитися», написати про щось не до душі абстрактному радянському цензорові часто означало безстроково припинити свою співпрацю з СРСР. Очевидно, це правило діяло і якщо відмовитись писати те, про що тебе ласкаво просять. З яких причин журналісти чіплялися за цю співпрацю аж до того, щоб зголоситися на колективне цькування — тема для іншої драми. Зважаючи на те, як палко ідеалізували радянський експеримент західні прихильники комунізму, можна припустити, що таке «жертвопринесення» валлійського журналіста його прорадянські колеги виправдовували принципом меншого зла.
Отож, дискредитація. Заходять до бару Уманський, Дюранті і… даруйте, не той анекдот. А втім, даруйте ще раз, бо ж саме так все і відбулося — за чаркою горілки в готельному номері одного з іноземних кореспондентів, у журналістському гуртку з Уманським на чолі було ухвалено стратегію спростування антирадянських публікацій Ґарета Джонса. Присутній там Юджин Лайонс, американський кореспондент від United Press в СРСР, пізніше каявся:
«Зрікатися Джонса було так само неприємно, як протягом років жонглювати фактами на догоду диктаторському режимові — та ми його таки зреклися, одноголосно і майже в однакових двозначних сентенціях. Бідолаха Ґарет Джонс, певно, був найздивованішою людиною на землі, коли ті факти, які він заледве повитягав з наших ротів, було поховано під купою наших спростувань».
29 березня 1933 року, зупинившись у Берліні після третьої та останньої поїздки до СРСР, Ґарет Джонс випустив свій знаменитий прес-реліз, де публічно оголосив, що в Радянському Союзі лютує голод. «Я пройшов крізь села і дванадцять колективних господарств. Скрізь був плач: “Немає хліба. Ми помираємо”». Вже 31 березня New York Times опублікувала реакцію Волтера Дюранті — хоча відомо, що Дюранті відверто визнавав голод у приватних розмовах, у своїх звертаннях до загалу він активно його заперечував. Так офіційно розпочався квест «Знищити репутацію Ґарета Джонса».
Далі наведені цитати зі статті Волтера Дюранті «Росіяни голодні, але не голодують» і відповідь Ґарета Джонса.
Дюранті:
Москва, 30 березня
У розпал дипломатичної дуелі між Великою Британією та Радянським Союзом через процес проти британських інженерів із британського джерела в американській пресі звучить велика страшна казка про голод у СРСР, із «тисячами мертвих і мільйонами під загрозою голоду і смерті».
[…]
Містер Джонс — чоловік прискіпливого й жвавого глузду, який навіть витратив час на те, щоб вивчити російську мову, якою, до речі, розмовляє досить вільно. Однак автор був упевнений, що судження містера Джонса певною мірою поквапні, тому запитав у нього, на чому вони базувалися. Виявляється, містер Джонс пройшов сорок миль селами в околицях Харкова і побачив там ті умови, про які згодом написав. Я припустив, що це досить нерівнозначний ареал дослідження у великій країні, однак ніщо не змогло б струсити його з думки про близький кінець.
[…]
Скільки вже разів іноземці, особливо британці, невтішно хитали головами, компонуючи епітафії Радянському Союзові…
[…]
Це правда, що новизна і вади управління колективним господарюванням плюс цілком ефективна змова Федора Конара та його спільників у комісаріаті продовольства влаштували бедлам у радянській продовольчій галузі. (Конара розстріляли за саботаж.) Однак — це жорстоко, але чесно — не розбивши яйця, не спечеш яєчні, й більшовицькі лідери однаково байдужі до жертв, до яких може призвести їхній курс на усуспільнення. Як і будь-який генерал часів Світової війни, який віддає наказ про криваву атаку, тільки щоб продемонструвати керівництву справжній солдатський дух — свій і своєї дивізії. Ба більше: більшовики байдужіші, бо їх урухомлюють фанатичні переконання.
[…]
Радянський Союз завеликий, щоб дозволити собі вивчати його наспіх, і робота іноземного кореспондента полягає в тому, щоб показати всю картинку, а не лише її частину. Тому ось факти.
У країні є випадки браку продовольчих запасів, і деякі з цих випадків стосуються колективних господарств із ефективним управлінням. Великі міста й армія забезпечені їжею. Немає ні голоду, ні смертей від голоду, але поширена смертність через хвороби, які спричинило недоїдання.
Якщо коротко: у деяких регіонах умови справді недобрі. Це Україна, Північний Кавказ і Нижнє Поволжя. У решті країни позатягали паски, але не гірше. Умови недобрі, але голоду немає.
Джонс:
Записано 1 травня, опубліковано 13 травня
[…]
Хоч і частково погоджуючись з моїми заявами, він [Волтер Дюранті] означив мою доповідь «страшилкою» і прирівняв її до фантастичних пророцтв занепаду радянських республік. Він зробив дивне припущення, що я прогнозував крах радянського режиму, на що я б ніколи не зважився.
Я стою на своєму твердженні, що радянська Росія страждає від сильного голоду. Можливо, не зовсім розумно робити такий висновок після невеликої подорожі величезною Росією, але маю нагадати містерові Дюранті, що це мій третій візит в цю країну, що я присвятив чотири роки свого студентського життя вивченню російської мови та історії, і що лише цієї поїздки я відвідав двадцять сіл не лише в Україні, а й у центрально-чорноземній області та московському районі Росії, що я ночував з селянами, а не просто ходив від села до села.
Перші мої свідчення зібрані від іноземних спостерігачів. Коли містер Дюранті ввів консулів у дискусію, що мені не подобається, оскільки вони офіційні представники своїх країн і на їхні слова не можна покладатися, мушу зауважити, що я обговорював російську ситуацію з двадцятьма-тридцятьма консулами та дипломатичними представниками різних націй, і їхні свідчення лише підтвердили мою точку зору. Але їм не дозволено висловлювати свої думки в пресі, тому вони мовчать.
Журналістам дозволено писати, однак цензура перетворила їх на професіональних евфемістів та майстрів применшування. Тож «голод» стає «браком їжі», а «голодна смерть» м’якшає до «поширеної смертності через хвороби, спричинені недоїданням». Консули не поводяться так стримано у приватних розмовах.
Мій другий доказ випливає з розмов із селянами, які мігрували в міста з різних частин Росії. Селяни з найбагатших областей приходили до міста по хліб. Розповіді про смерті в їхніх селах від голоду і про загибель худоби та коней — трагічні.
Третій доказ базується на листах, в яких німецькі колоністи в Росії звертаються по допомогу до співвітчизників. «Діти мого брата померли від голоду». «Шість місяців ми не їли хліба». «Якщо ми не отримаємо допомоги з-за кордону, все, що нам залишається, — це голодна смерть». Це декілька типових речень з цих листів.
По-четверте, я зібрав докази в журналістів і технічних експертів у селах. У номерах The Manchester Guardian, яка украй симпатизує радянському режимові, за березень 25, 27 та 28 надруковано чудову серію статей «Радянський Союз та селяни» (яка не проходила цензора). Кореспондент, що відвідав Північний Кавказ та Україну, пише: «Сказати, що в найбагатших областях Росії голод, — не сказати нічого: там не просто голод, як у випадку Північного Кавказу, — там війна, військова окупація». Про Україну він пише: «Населення помирає від голоду».
І останній доказ — це розмови з сотнями селян. Вони не були куркулями — містичними цапами-відбувайлами за голод в країні. Вони були звичайними селянами. Я розмовляв з ними сам-на-сам, російською мовою, і занотовував їхні розмови, які здебільшого складалися зі звинувачень радянської сільськогосподарської політики. Селяни наголошували, що теперішній голод гірший, ніж у 1921-му, багато загинуло або при смерті.
Містер Дюранті каже, що я не побачив ані мертвих людей, ані тварин у селах на власні очі. Це правда. Але не потрібно бути особливо кмітливим, щоб здогадатися, що навіть в областях, охоплених голодом, мертвих хоронять, а худобу з’їдають.
Наприкінець можу лише привітати Міністерство закордонних справ Радянського Союзу з умінням приховувати правдиву ситуацію в СРСР. Москва — це не вся Росія, але вигляд вгодованих людей там приховує справжню картину.
Хай як затято не захищався Ґарет, дипломатичний контекст того часу був достатньо заплутаним, щоб зерно сумніву впало на родючий ґрунт. Кампанію з дискредитації провадили на тлі гучного процесу проти шістьох британських інженерів, яких заарештували в Москві за звинуваченням в умисному саботажі радянської електричної індустрії та змові проти радянського уряду. Так було сформульовано тезу: «Джонс перебільшує, бо Британія образилася». Не допомогли справі й відверто суперечливі публікації одного Томаса Волкера (насправді його звали Роберт Ґрін, і він був утікач-шахрай із Колумбійської в’язниці), які з’явилися трохи пізніше, 1934 року, на сторінках тижневика US Weekly. Автор нібито описував голодну дійсність в Україні — однак у його статтях було повно вигадок, а фотографії виявилися фальшивими. Після того, як цей фейк було викрито, спільноті важко було зрозуміти, якій саме інформації про буття Радянського Союзу слід вірити. Ґарет тим часом звернув свій заповзятий погляд на Схід, і так розпочався початок кінця.
2003 року Пулітцерівський комітет вирішив все ж таки не забирати премії Дюранті — попри безліч листів від Україно-Канадської асоціації громадянських свобод, Всесвітнього конгресу українців та інших організацій української діаспори. Навіть попри мовчазну згоду New York Times — на запрошення видання професор російської історії, Марк фон Гаґен з Колумбійського університету, вивчив роботи Дюранті й дійшов висновку, що статус журналіста варто переглянути — щонайменше задля репутації New York Times. NYT лишила це на розгляд комітету — і, як відомо, Дюранті досі лауреат. Історії цієї, звичайно, не забули: 22 листопада 2007 року в Києві відбулася акція з вимогою позбавити Дюранті премії, її очолив випускник Колумбійського університету Іван Лозовий. Знову марно. Учасники акції вважають Дюранті «не журналістом, а пропагандистом», символом політизованого замовчування — та тільки віз і досі там.